Археологічні дослідження території Велички (8 км від сучасного Кракова) показали, що виварювання розсолу, який черпали із соляних джерел, застосовували тут уже в IV тис. до н. е.

Пізніше почали будувати розсільні колодязі (вертикальні виробки, які розкривали горизонт солоних вод). Імовірно, під час таких робіт гірники почали натрапляти на поклади кристалічної солі, що й започаткувало підземну розробку родовища. Поклади велицької солі почали експлуатувати у 80-х роках XIII століття. Тут був розташований великий центр солеваріння, що мав назву Magnum Sal — Велика сіль (звідси й назва «Величка»). Вигідні гірничо-геологічні умови, простий доступ до соляних покладів привели до швидкого розвитку шахти й виникнення поселення гірників, якому в 1290 році були даровані права міста. Шахта була власністю польських королів і давала на той час більше 30% надходжень у державну казну. У 1368 році король Казимир Великий затвердив «Гірничий статут», який урегульовував правові питання організації та управління Краківськими копальнями солі (разом з «Величкою» в підприємство входила шахта в Бохні). Згідно із статутом, була встановлена адміністративна ієрархія, окреслені компетенція й права гірників та чиновників-контролерів. Визначалися також річні обсяги видобутку й правила торгівлі. Від імені короля шахтою керував соляний пристав (т.з. «жупник»). «Гірничий статут» був одним з перших в Європі гірничих привілеїв, який звільняв гірників від феодальної залежності, закладав підвалини нових відносин у господарстві та суспільстві.

 Скульптурна композиція «Покутники» — випалювачі газу метану.

У XIV столітті у Велицькій шахті було близько 60 солекопів-стольників, які мали свої ділянки розробок і спадкоємні права на гірничу діяльність. Вони наймали гірників, організовували підземні роботи (часом працювали й самі), а видобуток продавали королівському приставу за фіксованою ціною. У кожному стволі був штейгер, який керував підземними роботами, відповідав за технічний стан машин і безпеку виробок.

У XIV столітті у «Величці», окрім першого («Горишівського»), діяли ще чотири стволи: «Регіс», «Свадковський», «Свєнтославський» і «Водяна гора». Останній слугував для підйому розсолу, оскільки, поряд з механічними способами видобутку, застосовували також водне розчинення солі й транспортування розсолу.

Наприкінці XV століття король, маючи великі борги перед багатими міщанами, віддав їм у заставу Краківські копальні. У результаті хижацького господарювання тимчасових правителів Велицька шахта була розорена й спустошена. У 1507 році копальню викупив із застави Ян Бонер і з часом повернув їй колишнє значення.

До XVI століття гірничі роботи були сезонні (з осені до весни), потім видобуток вели безперервно. За свідченнями відомих відвідувачів копальні (папський нунцій Ф. Руджері, літератор Х. Шедель, венеціанський посланник Х. Ліппомано), у XVI столітті на шахті постійно працювали 1000–1500 гірників, а річний видобуток солі сягав до 7-8 тис.т. У цей час у «Величці» було збудовано три нових стволи: «Бонер», «Буженін», «Льоїс». Як писав французький дослідник Ле Лабур'єр (1647 р.): «Соляні копальні велицькі не менш знамениті, ніж піраміди єгипетські, але корисніші. Вони є похвальною пам’яткою працелюбності поляків».

Нестача грошей на військові походи змусила короля Стефана Баторія знову передати шахти в оренду. Корисливе господарювання нових хазяїв (П. Прован, С. Любомирський) збіглося зі стихійними лихами (епідемії, пожежі), бунтами гірників та жорстоким їх приборканням. Усе це призвело до регресу видобувних робіт.

Нове піднесення гірництва у «Величці» розпочалося за часів короля Сигізмунда III, який стимулював професійну майстерність гірників, запрошував іноземних спеціалістів для інженерно-технічних робіт. Так, шведський геодезист М. Герман у 1631–1639 рр. виконав відомі плани трьох горизонтів шахти, а також міста Велички. Видобуток у цей період сягав від 20 до 40 тис. т щорічно.

Подальший розвиток копальні пов'язаний із передачею правління саксонським підприємцям (1718 р.) і дорученням технічного нагляду талановитому інженеру Я. Борляху (з 1743 р.), який виконав нові плани гірничих робіт, запропонував оригінальні розв'язання технічних проблем, поглибив стволи до третього рівня, ввів новий гірничий статут, сприяв появі в камерах копальні творів мистецтва, які здобули їй всесвітню славу.

У 1772 році, після поділу Польщі, «Величка» відійшла до Монархії Габсбургів (з 1804 року Австрійська імперія, з 1867 — Австро-Угорщина). Шахта була належно оцінена, збережена, а в XIX столітті модернізована. З 1867 року правління копальнею було підпорядковане галиційській владі у Львові. Сіль видобували до 1996 року, але вже в XIX столітті соляна шахта у Величці мала екскурсійні маршрути і була своєрідним музеєм. За сім століть експлуатації тут було видобуто 7,5 млн м³ солі. Вражаючі гірничі виробки (2040 камер різної величини), гірнича техніка різних часів, твори мистецтва, неповторність підземної архітектури сприяли внесенню у 1978 році Велицької шахти до переліку найцінніших об'єктів світової культури ЮНЕСКО.