Археологічна історія Сардинії починається в епоху неоліту. Найвідоміші пам'ятки неоліту та енеоліту на Сардинії — величезні «гробниці велетнів», гробниці типу «Домус-де-Джанас» та загадковий Сардинський зикурат, що нагадує за формою зикурати Месопотамії. Сардинські культури підтримували зв'язок з мінойським Критом та іншими культурами Середземномор'я. Під впливом Сардинії в доісторичний період перебувала Корсика, археологічна періодизація та пам'ятники якої дуже схожі з сардинськими.

Найбільшу популярність стародавньої Сардинії приніс нурагічний період — енеолітична культура завойовників зі Східного Средиземномор'я, яка залишила після себе нураги — вежі у формі зрізаного конуса висотою 10-20 м, побудовані сухою кладкою з великих грубо оброблених каменів. Нураги датуються періодом XV—VII століттях до н. е. Крім нурагів, для цієї культури були типовими круглі в плані житла діаметром до 5-6 м, виконані в тій же будівельній техніці, що й нураги. Ці житла згруповані навколо нурагів в поселення (нурагічні села). Одним з найкраще збережених нурагічних комплексів є Су-Нураксі поблизу Баруміні, занесений до списку світової спадщини ЮНЕСКО. До цієї ж культури, очевидно, належать і інші пам'ятки давньої архітектури — «гробниці велетнів».

Для нурагійської культури також характерні бронзові статуетки вотивного призначення (італ. bronzetti) — антропоморфні та зооморфні, а також статуетки у формі човнів (італ. navicelli). Питання про походження сардів — мешканців острова нурагійського періоду — неясне, деякі єгиптологи (В. Б. де Руже, Ж. Ф. Шаба та ін.) асоціюють сардів з одним із «народів моря» — шардана, які здійснили спробу вторгнення до Єгипту під час правління Мернептаха Рамзеса III (XIII—XII ст. до н. е.), проте це думка заперечується іншими науковцями. На думку дослідника Давнього Риму та етрусків О. В. Немировського, носії нурагічної культури були пов'язані з етрусками.

У VII столітті до н. е. почалася фінікійська колонізація Сардинії. На острові було побудовано міста Нора, Сульх, Бітія, Таррос[1]. 535 року до н. е. острів потрапив у підпорядкування Карфагену. 238 року до н. е . Рим, скориставшись антикарфагенським повстанням найманців, лівійців та рабів, захопив Сардинію.

У V столітті Сардинію захопили вандали, проте у VI столітті Велізарій у ході карфагенської кампанії проти вандалів повернув Сардинію до складу Візантії. Вождь «варварів» Госпітон дозволив християнізувати центральну частину Сардинії — Барбаджу, яка до того була непідконтрольна ні Риму, ні вандалам.

Після того, як маври заволоділи Африканським екзархатом, островом продовжували правити судді, або юдекси. Після вигнання арабів у X столітті настала епоха феодальної роздробленості. Основною формою політичного устрою служив юдикат. Найбільшим з юдикатів був Арборейський.

З 1326 року Сардинія опинилася під владою Арагонської династії, а пізніше належала Іспанії.

1708 року, в ході Війни за іспанську спадщину, острів захопила Австрія, що було закріплено в Раштаттському мирному договорі 1714 року.

1720 року за Лондонським договором Сардинію було передано Савойській династії, в результаті чого П'ємонт, Савойя та Сардинія були об'єднані в Сардинське королівство, яке увійшло до складу Італії після її об'єднання.